Інтерв’ю з журналу “Кана” № 5/2018
Розмовляла Христина Содомора
Якось владика Борис Ґудзяк сказав: “Якщо б я женився, то брав би тільки Погорілко-Бенд”. А одна пара після весілля написала відгук, що “Андрій точно знає, коли найкраще розрізати торт!”. Андрій Погорілко є співавтором “Весільного порадника”, який вийшов торік у видавництві “Свічадо”, де написав про те, як найкраще підготуватися до весілля, як замовляти ресторан та обирати меню тощо. Отже, Андрій Погорілко і його гурт “Погорілко-Бенд” – це щось більше, ніж весільна музика?
– Тебе більшість знає найперше як весільного музиканта. Серед відгуків про “Погорілко-Бенд” на Твоєму сайті можна прочитати, що дехто навіть дату весілля підлаштовує під Твій графік. Тобто є люди, які хочуть саме Твою музику на своєму весіллі?
– Це все справа пріоритетів. Хтось замовляє найдорожчий ресторан і йому байдуже, яка буде музика; хтось вважає, що музика – це 99% успіху всього весілля. Врешті, я не просто музикант, а беруся за все. Я не знаю, ким є більше: музикантом, ведучим чи сімейним психологом, який розрулює незрозумілі ситуації під час весілля (сміється).
– Чи можна сказати, що Ти і свого роду менеджер весілля?
– Знаєш, як у селі колись казали: “Хто завжди винен? – Музиканти!” (сміється). І що б не трапилося на весіллі, часто скарги саме в бік музикантів. А оскільки я і музикант, і ведучий, ще й вирішую всі домовленості з рестораном, то це потрійна відповідальність.
– Із рестораном навіть?
– Є такі ресторани, де ми не граємо принципово, бо неможливо домовитися з кухнею. Наприклад, вони можуть не дотримуватися весільної програми: роздавати борщ півтори години, коли застілля заплановане на годину. Гості нервуються, бо хочуть танців і забави, а ми не можемо грати, бо кухня подає ще три страви. І хто в таких випадках винен? Музиканти.
– То Ти складаєш із молодятами всю весільну програму?
– Так. Для гостей весілля – це одна велика картина: локація, кухня, музика, розваги тощо. Якщо якийсь із цих елементів поганий, то й загальний результат буде поганим. Неможливо добре робити тільки щось одне – лише грати чи проводити конкурси. Іноді доводиться кудись побігти, щось з’ясувати і цього може ніхто й не помітити, бо забава добре йде. Я намагаюся вирішувати всі проблеми без участі молодят чи батьків. Навіщо їм зайвий раз нервуватися? Хороший сервіс – це непомітний сервіс.
– Нюансів на весіллі буває багато, але від чого найбільше залежить хороше весілля?
– Кожен запам’ятовує собі з весілля щось своє: комусь запам’ятається, як я гарно грав на скрипочці; комусь смачний лосось чи вино на столі; комусь – феєрверк чи перший танець молодят. В одному з відгуків молоді написали, що їх вразило, коли всі сиділи за столами, грала заповнювальна музика, і тому не було чути, як гості дзвенять виделками по тарілках. Для мене це було самоочевидним, але когось це приємно вразило. І все весілля складається з таких дрібничок. Тому коли я зустрічаюся з молодятами перед весіллям, то ми 5 хв. говоримо про музику і розважальну програму, а 55 хв., наприклад, про те, як правильно замовити меню. Мене неймовірно злить, коли столи гнуться від їжі і потім то все залишається. Як на мене, краще замовляти менше, але дорожчі і вишуканіші страви, які потім гостям запам’ятаються, а можливо, багато-хто їх і вперше покуштує.
– Очевидно, кухня – це одне з найважливіших питань. А про що ще, крім меню, Ти говориш із молодятами перед весіллям?
– Я завжди говорю молодятам: “Весілля – це ваш проект, а ви – його менеджери”. Тобто як вони собі організують весілля, так воно й відбудеться. Бо є весільна забава, а є довесільна підготовка: вивчення першого танцю, купівля алкоголю, “брама”, логістика транспорту для гостей. Також розповідаю про організацію весільного ранку: від зачіски молодої – до вінчання і фотосесії. Бо в результаті всі приходять о 5 годині вечора в ресторан втомлені і знервовані, хтось спізнюється. Люди часто не розуміють, що потрібно ретельно розпланувати весільну програму, про всі деталі подбати завчасно, визначити відповідальних і делегувати виконанняу – як у будь-якому проекті.
Кажуть, якщо хочеш пізнати людину – піди з нею в гори. А я кажу: хочеш пізнати людину – зроби з нею своє весілля. Бо це настільки великий стрес – і в молодих, і в батьків чи тих, хто має стосунок до організації свята. І конфлікти, які стаються на весіллі – набагато гостріші, аніж ті самі конфлікти за звичних умов.
– Можливо, нюанс ще в тому, що на весіллі сходяться дві різні родини, фактично чужі одна одній.
– Родичі молодого і молодої завжди сидять за окремими столами. Але бувало, що на двох столах була навіть різна їжа та алкоголь. І тоді я вже не розумію, навіщо взагалі то весілля, якщо навіть у таких речах не знайшли спільної мови.
– Ти також грав і на весіллях іноземців. Чим такі забави відрізняються?
– Що не рік, то все більше працюю на таких весіллях. Переважно це дівчина з України, а чоловік із Польщі, Румунії, Німеччини, Англії, Австрії, навіть із США. А якось одружувалися українці з діаспори: одні – з Канади, інші – з Австралії. Загалом гості із-за кордону не такі закомплексовані, більш вільно почуваються. Торік ми їздили грати весілля в Італію. Цього року маємо в Польщі одне весілля, де наречена з Казахстану, а наречений із Німеччини.
– А як Ти як весільний музикант обирав музикантів на власне весілля?
– Я не хотів, щоб це були лабухи, які роблять вигляд, що грають. Також був свідомий, що ді-джея чи сучасний кавер-гурт теж не візьму, бо будуть родичі, яким така музика не сподобається. Весілля – це завжди компроміс між тим, що ти хочеш, і тим, що хочуть родичі, гості, молодь і старші. На моєму весіллі грали старші музиканти, викладачі з музичного училища – відповідно, це була якісна музика, без фальшивих нот, із класичним весільним репертуаром та застільними співами під бубен, акордеон, сопілку і тубу.
– А яку музику грає “Погорілко-Бенд”? “Все, крім російської попси”, як писала одна пара у відгуку? Наскільки взагалі репертуар запланований, а чи спонтанний, відповідно до публіки чи настроїв гостей?
– Не проблема в російській попсі – української низькопробної музики теж вистачає. Але буває, що молоді перед весіллям замовляють рок-н-рол, а я приходжу на забаву і бачу, що те, ще хочуть молодята, і ті, кого вони запросили, – це абсолютно різні світи. І тоді доводиться робити так, щоб і побажання молодят виконати, і щоб всі гості були щасливі.
Загалом я завжди прошу молодят скласти wish–list (список пісень, без яких вони не уявляють свого весілля) і stop–list (пісні чи виконавці, яких вони терпіти не можуть, щоб ми випадково їх не заграли). Я намагаюся не грати попсової музики, але іноді змушений, коли це потрібно, незважаючи на власні музичні смаки. Буває, що все весілля граєш українську музику, тоді одну пісню заспівав англійською і вже бачиш, як до тебе біжить якийсь вуйко і каже: “Хлопці, ви будете сьогодні грати щось українське чи ні?!” (сміється). І такі речі раціонально пояснити неможливо.
– А як щодо класичних весільних танців – польки, вальси?
– Є звичні весільні польки а-ля “уци-уци, уци-уци”, які ми, музиканти, називаємо жартома “січкарня”. А є наприклад, “Дубки” чи “Смерека” українського гурту “Mad Heads”. Старше покоління думає, що то полька, а молодь – що це “Mad Heads” – і всі щасливі. Аналогічно щодо вальсу: це може бути традиційний “Бодай ся когут знудив”, а може бути “Де ти тепер” Квітки Цісик чи “Padam Padam” Мірен Матьє у виконанні на скрипці. І я намагаюся шукати такі об’єднувальні моменти. Так, я люблю грати і польки, і вальси, але питання, які.
– Тобто Ти пропонуєш гостям звичне для них, тільки трішки краще…
– Ну так… (сміється). Це такі хитрощі музиканта.
– Але це все з досвідом приходить. На початках, мабуть, нереально було вловлювати такі речі?
– Я просто достатньо вільно до того ставлюся. Хочу, щоб люди трохи подумали. Бо насправді проблема не у весільних традиціях як таких, а в тому, як саме ми їх відтворюємо. Помічаю, що часто в людей якийсь негативний досвід ходіння по весіллях. Приходять молодята до мене і кажуть, що були на якомусь весіллі, де ведучий усіх знервував і тому вони не хочуть весілля. Тобто вони думають, що всі весілля такі ж погані, як оце, на якому вони були.
– Ти брав участь у “Лабух-шоу”. Розкажи про цей досвід.
– Це були не так змагання весільних музикантів, як радше телевізійне шоу. Бо як можна визначити рівень музиканта, даючи йому завдання заграти на скрипці, скачучи одночасно на батуті? Або грати не на музичних інструментах, а стукати по відрі чи дути у якісь свистульки? Нам хіба пощастило отримати єдине нормальне завдання – зробити обробку української народної пісні в стилі фільмів Квентіна Тарантіно. І нам це дуже добре вдалося. Віктор Янцо з гурту “Рокаш” оцінив наші старання, і ми ще рік після шоу виступали з ними.
Саме шоу було відразу після Революції гідності, де загинув наречений моєї сестри Марічки, учасниці “Погорілко-Бенд”, тому стосовно нас усе шоу акцентувалося на цій втраті. Сестра не хотіла, щоб на шоу про це згадувати, але організатори це проігнорували, зіграли на її почуттях фактично. Тому й вийшло, що наш гурт був дуже особливим на цьому шоу.
– А як взагалі Ти почав грати на весіллях?
– У 16 років, тобто 16 років тому, зі старшим братом Романом грав на першому весіллі. Потім сім років працювали з братом в ресторані готелю “Супутник” у Львові як звичайні лабухи, де грали все, включно із шансоном. Паралельно я грав в камерному ансамблі, з яким у 12 років вперше поїхав за кордон – в Данію. Потім ми багато їздили з концертами в Польщу, Іспанію, Францію, всю Європу фактично об’їздив. Я й англійську і польську вивчив завдяки музиці. Зараз мені цей досвід дуже допомагає. Я вважаю, що музична освіта і досвід гри в оркестрі потрібні будь-якому музикантові. Бо можна бути весільним музикантом і без освіти. Але можна бути професійним музикантом і пропонувати людям на весіллі якісну музику – ту, яку самому подобається грати. Я одночасно грав на весіллях, у камерному оркестрі, вчився в Українському католицькому університеті – мені це все подобалося, і я це робив. Але так, що я вже відчув, що мені не соромно глянути людям в очі, коли вже відмовився від шансону і попси, коли професійно почав вести забаву – це 10 років тому. Тоді вже й перестав робити вигляд, що ми “граємо”…
– Тоді, мабуть, усі так “грали”…
– Та й зараз усі так “грають”. Нічого не змінилося. Коли малий колектив із 2–3 музикантів, то музика в них грає з комп’ютера, але хтось ще стоїть за клавішами і робить вигляд, що грає (або “меблює” на жаргоні музикантів), – ну бо мусиш, інакше люди вважатимуть: що то за музиканти? Це якийсь примітивний підхід. Натомість ми як виступаємо? Якщо нас лише двоє, то фонограма грає з комп’ютера, а ми співаємо наживо, я граю на скрипці теж наживо. Ми не робимо вигляд, що граємо, наприклад, ще на клавішах. А коли ми вже працюємо з цілим гуртом (ударними, гітарами тощо), то, звісно, це все повністю жива музика – всі стоять і грають, без будь-якої фонограми.
– А чи змінилися самі весілля?
– Зараз багато весіль, де нема ні живої музики, ні весільних традицій. Часто це просто молодіжна вечірка з ді-джеєм, у невеличкій компанії друзів молодят. Я ж працюю на більших весіллях, які, в принципі, особливо не змінюються. Бо яким би ти не був прогресивним, але все одно на весілля запрошуєш ту родину, яку маєш. Стосовно музики, то років 10 тому справді не було що українського заграти, а зараз з’явилося дуже багато якісних українських пісень. Крім того ми часто робимо якісь танцювальні ремікси на старі пісні “Океану Ельзи” чи “Братів Гадюкіних”. Чи помінялися люди – важко сказати (сміється).
– Ти маєш диплом історика. А чому не пішов у консерваторію навчатися? Ти ж скрипаль.
– Причина насправді дуже банальна. Коли я закінчив музичне училище і батьки пішли з’ясовувати щодо вступу в консерваторію, то прозвучала якась така казкова сума, що таких грошей ми не мали. Історією я трохи цікавився, тож вступив на історичний факультет – паралельно в ЛНУ і в УКУ. Але обрав УКУ, бо якось побачив там студентів, які сиділи на підвіконні і щось собі грали – і подумав, що тут мені буде добре.
– І Ти став одним із тих, що сиділи на підвіконні… Адже жодна вечірка чи творчий вечір в УКУ не обходилися без Андрія Погорілка і його скрипки чи гітари.
– Ми як студенти просто грали й отримували задоволення, не думаючи про якісь високі матерії та плани. Часто Андрій Андрушків (який, до речі, тоді й сидів на підвіконні) мав ідею, а я був тим, хто це втілював на музичному рівні.
– Переважно на весіллях Ти грав зі сестрою, з братом. Та й батько Твій грає на акордеоні і співає, мама співає. Тобто Ти виростав у музичній сім’ї…
– Батьки мої познайомилися в “Черемоші”, але обоє майже не мають музичної освіти. Братові музика чомусь не пішла – він закінчив музичну школу на акордеоні, починав трохи з нами грати на весіллях. Потім він поїхав за кордон, а коли приїхав в Україну, уже до музики не повернувся. Потім підросла Марічка, вона бандуристка, і почала співати зі мною. Наче й всі при музиці, але з нас п’ятьох хіба я серйозно займаюся музикою.
– Якийсь час Ти грав у гурті “Тарасова ніч” та інших. А ніколи не хотів крім весільної музики займатися власне музикою як творчістю, грати на концертах?
– Щодо “Тарасової ночі”, то за якийсь час почалися накладки: їхніх концертів, за які ніхто не платив, і моїх весіль як заробітку, – тож, довелося обирати. Можливо, це звучить неромантично, але займатися музикою виключно на голому ентузіазмі неможливо.
– Але, з другого боку, хіба весілля – це виключно заробіток для Тебе? Бо той, хто був на Твоїх весіллях і бачив, як Ти викладаєшся і скільки зусиль витрачаєш, засумнівався би, що людина працює таким чином виключно заради грошей.
– Мені насправді це подобається. Я маю справу з різними людьми, беру на себе відповідальність, переживаю за то все. І, наприклад, зараз: із понеділка до п’ятниці я – програміст, а в суботу-неділю – весільний музикант і ведучий. Одразу в усіх виникає питання: таке можливо? А насправді це дуже класно поєднується, бо після робочих днів, проведених за комп’ютером, я маю змогу відірватися і відпочити зі скрипкою в руках.
– Чи є в Тебе ще якісь плани щодо “Погорілко-Бенд” як весільного гурту?
– Немає. Можна зробити більший колектив і грати на дорожчих, вишуканіших весіллях, але я цього не хочу, бо такі весілля нудні. Там усі дуже стримані, бояться зробити зайвий крок, переживають за свій статус та імідж. З другого боку, я не люблю працювати на “сільських”, у сенсі некультурних, весіллях. Тому граю переважно на весіллях середнього класу, де гості щирі, доброзичливі й здатні оцінити мої старання, наприклад, коли граю щось на скрипці чи співаю джаз Відповідно, нас і замовляють ті люди, яким залежить на добрій музиці і певному рівні культури, без вульгарних конкурсів і низькопробної попси.
